Руслан Олеоленко: «Війна закінчиться обов’язково, і ця перемога буде нашою, вистражданою і надцінною»

Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з охоронником 4-го розряду служби охорони ПАТ «УКРТРАНСГАЗ», учасником бойових дій у зоні АТО Русланом Васильовичем Олеоленком

‒ Руслане, ми з вами зустрічаємося вже не вперше. У шостому номері журналу «Трубопровідний транспорт» за 2014 рік ми мали щасливу нагоду спілкуватися з вами. Ви тоді проходили курс реабілітації після поранення у зоні АТО. Чим живете зараз?

‒ Вже місяць як я повернувся зі сходу України. Від початку мобілізації наш батальйон стояв під Дебальцевим, а після ротації нас перевели в 4 мотопіхотний батальйон «Закарпаття» 128 окремої гірсько-піхотної Закарпатської бригади Сухопутних військ Збройних Сил України. Потім нас перекинули під Станицю Луганську, і ми там були аж до демобілізації, до 8 вересня 2015 року.

Після демобілізації я півроку працював в Укртрансгазі. Потім мене знову викликали у військкомат, на 10 діб нібито на навчання, і забрали під Донецький аеропорт, Піски, Авдіївка. Але найбільше ми стояли під Опитним.

‒ Які завдання ви там виконували?

‒ Основним нашим завданням було – тримати оборону позицій Збройних Сил України, щоб ворог далі не пройшов. Хоча, якщо відверто, то там не було вже що обороняти: Опитне повністю розбите, живе там якихось дві сім’ї, яким виїжджати нікуди. Аеропорт Донецький був поряд з нами, сепаратисти стояли за озером, це десь 150‒200 м від наших позицій. А у нас лише стрілецька зброя. Простояли ми там півроку…

‒ Чи обстрілювали вас? Як часто?

‒ Кожну ніч були обстріли…

‒ А ви у відповідь відстрілювалися?

‒ Чим? Не було чим відстрілюватися… У нас були тільки автомати… Артилерія стояла за нами і була опечатана ОБСЄ. Вони не мали права відкривати вогонь. Правда, нам волонтери потім привезли два саморобних міномети. Але з такого міномета можна зробити п’ять пострілів, потім він нагрівається. Оце так ми захищалися...

Але пізніше, коли ми вже мали демобілізовуватися, то почали давати нам важке озброєння, бо з того боку вже почали з танків стріляти. Але найбільше все-таки стріляли біля Авдіївки, шахти Бутово… Там вони гатили і вдень, і вночі…

‒ Жертви були серед наших?

‒ Так, жертви там були кожен день. Особливо в 15-му батальйоні 128 бригади, вони стояли біля Авдіївки, шахти Бутова, Пісок, і в нас, в Опитному, то у них жертви були кожен день…

‒ Але ж, Руслане, в новинах щодня ми чуємо, що є жертви серед наших військових приблизно в таких межах: один‒троє загиблих, двоє‒п’ятеро поранених… на все АТО, за добу…

‒ Ну то доставляйте до цих цифр ще по нулю… Бо буває так, що снаряд попадає в бліндаж, то шансів залишитись живими, там нема ні в кого, скільки б їх там не було… А те, що по телевізору показують, то фантастика, що з нашого боку, що з їхнього…

‒ Як оплачується ваша служба?

‒ Стосовно оплати, то тут і говорити нічого… Обманюють… От, наприклад, мені як командиру відділення мали би платити близько 15 тис. грн. А платили 11 тис. грн, і то з цих грошей ми ще по 2 тис. віддавали на придбання запасних частин, плюс – на харчування, бо ті «тушонки», що привозять, і ті «сардини», їх неможливо їсти, такі смердючі. Хліб цвілий привозять, тому ми його теж змушені були купувати самі. Словом, харчувалися ми там за свій рахунок.

‒ Ви підтримуєте зв’язки зі своїми хлопцями?

‒ Так, звісно. Кожен день їм телефоную. Зараз там все більш-менш спокійно. Кажуть, що пострілюють зрідка: то з автоматів, то з кулеметів, але без важкого озброєння.

Та й першими ми ніколи не відкриваємо вогонь, це хіба вони вже підходять ближче, то ми змушені їх відганяти.

‒ Вам доводилося не раз бачити ворога в бінокль, то російські військові?

‒ Так, це і російські війська, і кадировці… Ми їх в бінокль бачимо, як вони ходять, і форма в них яка, нашивки… Ми їх по рації слухаємо, то це регулярна російська армія, а крім них ще якісь не то узбеки, чи ще хтось, не зрозуміло. Ми ж ними буває навіть по рації спілкуємось… Кажуть: «Хохли, укропы, идите к нам, мы вас кофе угостим…» (сміється – ред.).

Видно навіть по тому, як вони ідуть на пост: кадировці просто ідуть, а коли заступають на пост російські військові, то ідуть стройовим кроком з «розводящим» з білими пов’язками. Видно, хто є хто.

Стріляють переважно вночі: влітку десь з 20:00 до третьої ночі, а восени, взимку вже з шостої вечора до п’ятої ранку обстрілюють.

‒ Ну хто б там не стояв, з протилежного боку, чи регулярна армія, чи кадирівці, чи сепаратисти, на них теж мають поширюватися положення Мінських домовленостей, особливо, що стосується режиму тиші?

‒ От, дивіться, з 15 вересня вони вже не стріляють. Путін сказав їм не стріляти, вони і мовчать. А раніше вони стріляли по 100 раз на день. А взагалі на тих найманців воно ніяк не поширюється. Захотів він, п’яний чи обкурений, вийти вночі постріляти по укропах: вийшов – постріляв, захотілось з РПГ стрельнути, стрельнув з РПГ. Хто йому указ? Ніхто!

Російські війська, що стоять в Опитному, вони теж пересуваються і ротації в них є, то вони менше стріляють. В них є офіцери, є свої накази, а кадировці – це ж найманці, вони самі по собі. Він вийшов, вистріляв два магазини і втік. Оце вони так воюють…

‒ Руслане, ви як людина, що бачила цю війну зблизька, скажіть, це все, що нині відбувається на сході України, можна спинити?

Можна спинити. Але відповім питанням на питання. Чому ми, коли взяли Дебальцево, не пішли далі? Чому ми зупинились? Ми вже зайшли у Вуглегірськ, вже звільнили півміста, а нам командування по рації –відступайте назад. Можна все взяти і відвоювати, тільки потрібен наказ, і підуть, і очистять той Донецьк. Хай загине там тисяча чи дві, але за тиждень‒ два його можна буде взяти і очистити.

‒ А наші бійці готові до такого повороту подій?

‒ Готові і морально, і фізично. Їм просто вже набридло сидіти і гнити в тих окопах. Бо там справді гниєш. Влітку в бліндажі сиро, я сам там отримав бронхіт, бо надворі спека, а внизу сиро, як в погребі. А там спиш, живеш. А взимку навпаки – в бліндажі душно, а на вулиці – сиро, мокро. Це ж як Дебальцеве взяли, з того часу і гниють в окопах, бліндажах.

Тому навіть всі ті, хто вже демобілізувався, сказали, що повернуться, як тільки буде наказ до бою. Бо в кожного залишилися свої борги: у кого в Дебальцевому, у кого в Іловайську, в Донецькому аеропорту. Я і сам піду, візьму автомат і піду, бо в мене дуже багато хлопців там загинуло, друзів моїх.  Тому треба віддати тим «козачкам» борги. Всі підуть, навіть звати не треба.

Потрібно, скажімо в Донецьку, розкинути листівки із застереженням, що протягом двох тижнів цивільні мають залишити місто, бо буде зачистка. А тоді брати Донецьк.

‒ Але ж ви розумієте, Росія так легко не піде з цієї території, вони будуть і надалі вводити свої війська, важке озброєння, авіацію і т.п. Буде повноцінне протистояння, а точніше повноцінна війна.

‒ Так, то буде повноцінна війна. І Росія не хоче цього, а ті хлопці, призовники, вони бояться. Це видно. Їм по 20‒25 років. Стрельни раз, то вони вже тікають. А кадирівців і козаків там не так багато, перших тисяч зо п’ять, і других до тисячі. Та й козаки вже самі тікають. Тому це все реально можна зачистити. Але нема на це команди, наказу… А може комусь вигідний такий стан речей – гроші відмивають на війні.

‒ З місцевим населенням маєте якісь контакти, які настрої у них?

‒ В принципі настрої різні, як і в Києві. Тут теж їх багато, проросійських. Так само й там. Ми стояли в Опитному, там пару сімей залишилось, бо їм не було куди їхати. Вони – за Україну. Деяким все одно, аби не стріляли. Є різні… І проросійських теж багато. Деякі погляди змінюють, проживши два роки на лінії фронту. Є такі, що визначились зі своєю позицією, як біда прийшла до хати. А до того їм було все одно.

‒ Руслане, ми всі пам’ятаємо, яким активним був волонтерський рух в 2014 році. Завдяки йому ми тоді вистояли. Як зараз волонтери співпрацюють з вами?

‒ Нині теж доволі активний волонтерський рух. Не такий, правда, як в 2014 році, але є. Без волонтерів було б дуже важко. Нам і Укртрансгаз багато помагає, і мої з Богуслава. Подзвонимо, скажемо, що треба, то відразу привозять. Недавно привезли нам дві машини, зі штафмайданчика люди віддали, платити за неї треба багато, то повіддавали в АТО. Машин там бракує, їздити нема на чому. Ті, що є, ламаються часто.

Волонтери і продукти нам привозять, і з речами допомагають: то матраци привезуть, то спальні мішки, що кому треба. Буває, що і бронежилети привозять, бо треба. Зараз вже не так, як було раніше, що в касках залізних бігали, без бронежилетів. Зараз хоч армія видає бронежилети, але вони незручні. Але хлопці наловчились і самі з них роблять хороші надійні «броники».

‒ Як вам живеться у мирному житті, вже призвичаїлись?

‒ Я ще не зовсім зрозумів, яке воно, те мирне життя. Минулого разу мені і півроку було мало, щоб переключитись на мирне життя. А переключиться воно тоді, коли закінчиться ця війна. Я все одно думками там, з моїми хлопцями.

Ви навіть не уявляєте, як воно, коли ввечері дивишся новини, а потім дзвониш хлопцям, питаєш, чи є двохсоті-трьохсоті, і чуєш від них, як воно там насправді. В мене навіть за цей короткий час вже не раз було бажання знову піти у військкомат, щоб бути там, поряд з хлопцями.

Тут зовсім інше життя, люди уявлення не мають, що таке війна… Вони думають, що там просто стоять наші війська, як на кордоні. А там справжня війна, справжня… Люди гинуть кожен день… Там вночі майже зовсім не спиш. Якщо обстрілів нема, то ще можна годинки дві-три поспати, у «броніках», у взутті, каску зняв, автомат під боком, щоб за необхідності відразу встати і піти. І так кожен день…

‒ Як же хлопці це все витримують?

‒ Цього я вам не скажу. Не знаю… Може вже звикли. У нас навіть організм пристосувався до такого режиму. Ось дивіться, у 2014 році, скільки людей пішло воювати, можна сказати прямо з Майдану пішли. Ніхто ж їх не змушував до цього. В основному всі, хто тоді воював,  були добровольцями. І зараз ідуть теж з власної волі. Бо хто не хоче, той все зробить, щоб туди не йти. Це, напевно, щось таке в крові є у тих людей… Козаки! (посміхається – ред.).

‒ Так, козаки… Але, з іншого боку, як це не важко усвідомлювати, але таких як ви, як ваші хлопці, дуже мало… Які настрої вирують нині у тих, хто береже для нас це мирне і щасливе життя?

‒ Не можу сказати точно, чи буде третій Майдан, але настрій у хлопців дуже войовничий. І тоді вони не будуть тут стояти з палками і дерев’яними щитами, як під час другого Майдану, у кожного в руках буде бойова зброя. Ми ж не просто «атошники», ми вже ‒ Братство. Це такі зв’язки, які не розірвати. От недавно наш товариш потрапив в аварію, і йому конче потрібні були гроші на операцію. Ми всі, хто міг, приїхали, і волонтери теж, щоб допомогти.

У мирному житті «атошникам» на роботу  влаштуватися важко. І всі, в кого є поранення, просять, щоб цього не записували у військовий квиток, бо так проблемніше роботу знайти. У мене теж є контузія, і не одна, я теж просив, щоб не писали того. Головні болі мучать, п’ю пігулки, але то таке…

В Укртрансгазі мене відновили на роботі без проблем, за що велика подяка керівникам. Крім того, з жовтня їду в Моршин на реабілітацію, теж оплачує все Укртрансгаз. Тут мені гріх жалітися, допомагали мені всі, хто міг. Коли в першу мою каску потрапив осколок, і саме вона врятувала мені життя, наш профком мені придбав іншу. Я, повернувшись з АТО, віддав її Віктору Вікторовичу Гончарову назад, кажу – може ще комусь знадобиться. Першу не зберіг, а цю зберіг (сміється – ред.).

‒ Руслане, ваша сьогоднішня розповідь – вражаюча. Ви розповіли стільки подробиць, які нам справді не часто покажуть в новинах. І попри все, вас все одно тягне на схід, до своїх хлопців… Чому?

‒ Мені вже здається, що сім’я моя там, на війні. Справді! Там все по-іншому. Там є ворог, є позиція. З одного боку – вороги, поряд ‒ друзі, побратими, у яких ти впевнений як у собі, які поділяться з тобою останнім шматком хліба.

Був такий випадок, нам, як зайшли в Дебальцеве, ще не підвезли продукти. В кого хліб був, у кого «тушонка», в кого банка «кільки», то ми цілий день це їли. Банку «кільки» на трьох, банку «тушонки» на п’ятьох, води не було, мусіли проціджувати якусь місцеву, щоб можна було пити. Словом, було по-всякому. Тому там розумієш, хто є хто. Хто ворог, хто друг… А тут нічого не зрозуміло… Тому важкувато адаптуватися до мирного життя. І все одно тягне туди, і буде тягнути, поки ця війна не закінчиться. Бо, як я вже казав, у кожного солдата, офіцера там є свої борги, які треба віддати. Надто багато хлопців полягло, занадто високу ціну за це все заплачено.

Я вже не від одного чув, що як тільки буде наказ про звільнення окупованих територій, всі підуть. Кажуть хлопці, що навіть у військкомат заходити не будуть. І будуть зачищати…

‒ І ви вірите, що так буде?

‒ Вірю. Бо так воно і буде… Третього не дано…

‒ Руслане, наше з вами інтерв’ю, приурочене Дню захисника Вітчизни. Напередодні цього свята у вас є нагода звернутися до своїх побратимів та колег, а також до всього українського народу.

‒ Хлопцям нашим, всім захисникам Вітчизни, бажаю, щоб тримались, щоб живими-здоровими повернулись додому, а тим, що загинули, – вічна пам’ять і слава…

Українському народові бажаю витримки і єдності. Війна закінчиться обов’язково, і ця перемога буде нашою, вистражданою і надцінною.

 

Інтерв’ю підготувала та провела

Наталія Бортник


Поділитися